Шрамківська публічна бібліотека 8 травня провела онлайн-захід - годину пам*яті по книзі В.Щерби "Над Чумгак-рікою"
День пам‘яті і примирення... Сьогодні ми з особливою теплотою і вдячністю згадуємо тих, хто визволив нас від фашистської неволі. Неймовірно тяжких втрат зазнав український народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль.
Понад 40 місяців - з червня 1941року по жовтень 1944 - палахкотів українською землею пекельний вогонь війни. На праведний бій із фашистською чумою йшли мобілізовані та добровольці, чоловіки й жінки, люди різних поколінь, національностей і професій. Серед них були і наші земляки.
Як це було у Шрамківці...
Випробування вогнем
(Уривок із книги "Над Чумгак - рікою" В.П. Щерби)
Над Шрамківкою піднімався яскраво-сонячний ранок. Вночі пройшов невеликий дощ і під теплими променями сонця земля струмувала казкові запахи літа. Назустріч сонцю співали, сміялися різнобарв'ям крапельки дощу, що затримались на зеленому листі, на травах, на дротах. Набирав сили недільний день 22 червня 1941 року. Багато трудівників цукрозаводу планували зранку роботу по господарству, а після обіду і до вечора—хто на заняттях в гуртках художньої самодіяльності, хто — на стадіон потренуватися в спортивних командах. А дехто мав на думці сходити у кіно.
Спокійно, врівноважено вступав у свої права звичайний вихідний день. Але для Олександра Петровича Костенка, радиста радіовузла, розпочинався звичайний робочий день. О шостій годині рачку він звично ввімкнув апаратуру, полинули позивні радіоцентру. З радіорубки Олександр вийшов на вулицю, щоб переконатись, що трансляція пішла по робітничому селищу. Поруч, на розі вулиць, мирно гомонів рупор. Значить все в порядку. Олександр пройшов мимо колишньої сторожки, що стояла майже біля заводського ставу, залюбувався прозорим ранком, широким плесом ставу, цегельнею на протилежному березі і... тишею, що лягала на верби.
Олександр повернувся, глянув на завод, на майстерню, що прикривала собою корпус цукроварні, пішов до радіовузла. Йому було видно, як там, біля перехрестя, де стояла точно така ж сторожка, як і ця, що біля берега, двірник кінчав підмітати вулицю.. Сьогодні вихідний і щрамків’яни вийдуть на відпочинок, то щоб не дратувало їх погляд сміття. Люблять чистоту в робітничому селищі, Ось парк біля школи... Чисті, посипані жовтим піском алеї. Гімнастичний майданчик. Виспівує птаство.
Швидко минає час. Ось до клубу з’явився кіномеханік Петро Гаврилович Рудник.
—Треба перемотати кінострічку, підготуватись до денного сеансу.
—А я кінчатиму обмотку на трансформаторі.
Розійшлись.
Біля дванадцятої години, майже закінчивши ремонтувати трансформатор, Олександр звернув увагу, що раптом умовк приймач. Щось трапилось? Швидко оглянув апаратуру. Все в порядку. Тоді чому така довга пауза?
Раптом з приймача полинули знайомі позивні. Але чому в такий час? Щось трапилось? І раптом сталево-спокійний голос диктора:
—Увага! Працюють всі радіостанцій..
Виступає Молотов... Війна!
Олександр вибіг на вулицю, побачив, як біля рупора, затамувавши подих, стовпились декілька чоловік.
Війна!
Незабаром до майстерні цукрозаводу поодинці і групами почали поспішати робітники, інженерно-технічні працівники. Сюди ж прибули директор цукрозаводу А. Г. Дерич, секретар парторганізації Шкляр, інженерно-технічні працівники. Розпочинається мітинг. У кожного виступаючого мало інформації, але багато обурення на фашистів, які вчинили злочинний напад, гнів і впевненість у перемозі звучать у їх виступах. Слово взяв інженер В. В. Полтавець. Він запевнив присутніх, що колектив цукрозаводу з подесятеренною енергією трудитиметься на своїх робочих місцях, а коли буде потрібно, візьме зброю і, не шкодуючи власного життя, до останньої краплі крові громитиме ворога.
Свого слова, на превеликий жаль, В. В. Полтавець дотримав. Усе літо він керував дільницею по ремонту підприємства, а потім, коли надійшов наказ демонтувати основне обладнання, він керував цими роботами і відправляв ешелон на схід. Там же, в тилу, його мобілізовано до діючої армії, В боях за Дніпро в 1943 році офіцер Валентин Васильович Полтавець загинув, віддавши кров до краплі.
23 червня розпочалася мобілізація воїнів запасу до діючої армії. Багато шрамків’ян розпрощалося з своїми рідними, близькими навіки. Групи призваних до армії з полотняними речовими мішками сяким-таким строєм ішли до заводської греблі, піднімалися на гору, зникали в далині, що вела до Бирлівки, де розташовувався райцентр.
Тимчасом у другій половині дня 25 червня 1941 року багато шрамків'ян і серед них Д. Н. Авраменко, Г. І. Малюта, А, Є. Ведмідь, В. А. Кухаренко, а всього понад 40 чоловік з колишнього Бирлівського району, які служили у різних дивізіонах Першої артилерійської протитанкової бригади резерву Головнокомандування, вступили у свій перший бій. Багато років потому маршал К. С. Москаленко писав у Шрамківку батькам Г. І. Малюти та Д. М. Авраменка: «Комсомолець Малюта був навідником гармати і 25 червня 1941 року в бою біля містечка Затурці (на шосе між містами Володимир-Волинський і Луцьк) героїчно загинув.
Григорій Іванович дорого віддав своє життя, відбиваючи атаку фашистських танків. Він прямою наводкою знищив чотири ворожих машини, В результаті рішучої відсічі танки противника повернули назад. Потім в атаку по високій пшениці пішла фашистська піхота. І знову Григорій Іванович знищив три вогневі точки, але і сам загинув у нерівному бою». А ось витяг з листа батькам Д. Н. Авраменка: «.. В ніч на середу (25 червня 1941 року) батарея, в якій служив Дмитро Никифорович Авраменко, окопалася на західній околиці містечка Торчин, що недалеко від Луцька, і приготувалася до зустрічі ворогів. Ранком фашистські танки і піхота рушили на схід. Але на їх шляху виявились позиції батареї. Наші воїни підпустили німців на близьку відстань і почали їх впевнено знищувати.
Ваш син був заряджаючим гармати, але коли навідника поранили, він допоміг віднести бійця вбік і сам зайняв місце біля гармати. З своїми товаришами він знищив сім фашистських танків, але потім його поранило».
Десь на дорогах війни загубилися сліди Дмитра Никифоровича Авраменка. Але не загубилося те, що здійснили він і його товариші по зброї у перші дні війни в прикордонних боях з ворогом.
А тимчасом шрамків’яни готувалися до фронтових дій. Ті чоловіки, кого було залишено по броні і хто за віком не призивався до війська, вступили до винищувального батальйону, учились тактики бою, кидали навчальні гранати, виїздили виловлювати фашистських льотчиків, літаки яких були збиті в небі Шрамківки та навколишніх сіл виловлювали диверсантів. Після 18 серпня, коли рада по евакуації прийняла постанову про перебазування у східні райони підприємств, розташованих на лівому березі Дніпра, трудівники цукрозаводу приступили до демонтажу обладнання. Наказом директора була створена бригада, яку очолив В. В. Полтавець. Прямо на територію заводу було подано декілька вагонів і платформ, на які вантажились парові машини, електрогенератор, насоси та інше цінне обладнання. Евакуювались спеціалісти та партійні працівники. Через Шрамківку тяглися обози евакуйованих із західних областей України.
Виконуючи рішення вищестоячих організацій, керівництво цукрозаводу приступило до формування партизанського загону. Але, сподіваючись на загальний патріотизм, зробило це на відкритих зборах, які відбулися на подвір’ї механічних майстерень. Між тим ворог наближався до Шрамківки. Обійшовши радянські війська з півночі та півдня, він на придніпровській Полтавщині оточив значні сили Південно-Західного фронту, а потім рухомими силами почав методично розсікати, знищувати, брати в полон розрізнені частини і окремі групи бійців, які вже не мали ні єдиного командування, ні задуму на бій, ні баз постачання.
На околиці Іванівки фашистські мотоциклісти 18 вересня 1941 року виявили групу червоноармійців і командирів. Із центру селища вони кинулись на місток через Чумгак, Але місток був висаджений у повітря. Залишивши прикриття та поставивши міномети на Бараках (нині вул. Декабристів), які відкрили по околиці Іванівки вогонь, окупанти через Мойсівську греблю обійшли тих, хто оборонявся. Сили були явно нерівними. Старших командирів вони розстріляли негайно, а молодих бійців відвели через дорогу у глинище і теж розстріляли. На полі, що прилягає до вїдгодівельного підприємства, полягло кілька чоловік захисників.
16 вересня у Шрамківку надійшов обоз 339 медико-санітарного батальйону 289 стрілецької дивізії, яка вела бої за вихід із оточення у районі Пирятина. Розташувався медсанбат у лікарні, на її подвір'ї та в лісосмузі вздовж стадіону. Його відділення розташувалися і в приміщенні школи (де зараз Будинок культури) та в прилеглому парку. Колишня медсестра цього госпіталю Є. Л. Янюк пригадувала у своїх листах, що відступати із Шрамківки медсанбату вже не було куди — фашисти відрізали шлях. Начальник медсанбату наказав всі документи спалити у топках польових кухонь, які стояли неподалік водокачки, на березі ставу, за механічними майстернями цукрозаводу (тепер там комунальна баня). Фашисти увірвалися в медсанбат, почали пристрілювати тяжкопоранених, медперсонал кинувся голіруч захищати, за що багато хто поплатився своїм життям. У Шрамківці загинув головний лікар медсанбату Пінькус. Склали свої голови медпрацівники Василь Патлай, Михайло Полях. У медсанбаті служили лікарі, призвані з Київської області, з Грузії. Легкопоранені та вцілілі медики були відправлені у табір для військовополонених на територію цукрозаводу, а потім — у Дарницю.
18 вересня, вранці, командир партизанського загону Дереч вивів свій підрозділ на Іванівку, де вже стояли танкісти без бойових машин. Дереч і Шкляр (комісар загону) пішли узнати обстановку до військових. А невдовзі загін під пристойним виглядом покинув Дереч. За ним пішов Шкляр. Не дочекавшись своїх командирів, розійшлися і рядові партизани.
Настала чорна ніч фашистської окупації.....
