Село Демки
СЕЛО ДЕМКИ
У Демківському хуторі Новомиколаївці бере початок річечка Ржавець – ліва притока Супою. Упродовж десяти кілометрів текла вона, пересихаючи влітку до розмірів струмка. За кілька століть господарювання на її берегах люди пересипали річечку греблями – так у глибокому яру утворилися чотири ставки, навколо яких поступово і виростало село Демки. Нижче по Ржавцю, аж біля впадіння його в Супій, - село Добраничівка, відоме знайденим тут стійбищем періоду пізнього пелеоліту (40-13 тисяч років тому), в якому жили первісні мисливці. Добраничівське стійбище являє собою господарсько-побутовий комплекс, до якого входять наземне житло, яма-сховище та яма для вогнища. Як показують залишки житла, збудоване воно було із черепів мамонта, вкопаних по периметру будівлі, які слугували опорами для дерев’яних жердин, що ймовірно, обпиналися шкірами забитих тварин. Добраничівське стійбище говорить про те, що людське життя на теренах села розпочалося надзвичайно давно і з переривами могло тривати до першої чверті ХVІІ століття, відколи з’явилася перша згадка про село Демки.
Нинішнє село Демки – центр старостинського округу Шрамківської сільської ради, розташоване за 15 кілометрів від центру громади та за 22 км від залізничної станції Кононівка Південно-західної залізниці, має понад 400 дворів, населення – 1248 осіб (на початок 2000-х років), у користуванні яких 5 тисяч гектарів землі. Село вперше згадується у зробленому польськими магнатами Вишневецькими переписі своїх володінь за 1623 рік. Село також нанесене на одну з карт, складеній французьким інженером Г. де Бопланом у 30-х роках ХVІІ століття. За легендою, що побутує в селі, осадив його першопоселенець козак Демко. Незабаром цю місцевість загарбали Вишневецькі, а річка Супій була західним кордоном їх володінь, що тяглися аж до Ворскли на сході. У середині ХVІІ століття селяни Демок покозачилися, брали активну участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького, багато з них потрапило до компуту і в наступних подіях уперто відстоювали свої права.
Та все ж після 1764 року, коли Катерина ІІ призначила Малоросійським генерал-гебернатором і президентом Малороссійської колегії графа П. Рум’янцева, становище демківських козаків і посполитих різко погіршало. Справа в тому, що новий російський колонізатор наказав провести перепис населення, худоби, земельних володінь і, виявивши, що багато володінь у Переяславському полку належать до рангових володінь старшини, привласнив їх собі. Так село Демки задовго до суцільної кріпаччини потрапило до кабали вельможі- завойовника. Новоспечений володар села, захопивши родючі землі, відразу ж наказав переселити з інших своїх володінь чимало селянських родин. Біля старовинного села Демки, колись козацького, виникла ще й новостворена “деревня” Демки. Крім того, до Демок належав хутір Концевиківський, у якому в 1781 році нараховувалось 10 хат. За переписом 1787 року в селі Демках мешкало 259 душ кріпаків; а в “деревне” – 434 душі. У селі здавна існувала церква, а в “деревне” вона була відсутня. Командуючи першою російською армією, у війні з Туреччиною в 1770-х роках, яка тривала на території Молдови та Волощини і погромивши там турків, “хазяйновитий” генерал- фельдмаршал не забував і про свої інтереси – він наказав переселити до Демок кілька родин волохів, надавши їм придумані прізвища, зокрема одне з них – Щурша (від взятого штурмом росіянами міста Журжа).
П. Рум’янцев помер 8 грудня 1796 року у своєму ташанському палаці і був похований у Олександро-Невській лаврі у Петербурзі.
Село Демки у числі інших володінь перейшло до його сина Миколи, який відомий, як збирач стародавніх літописів, грамот та книг. Після його смерті у 1826 році демківські (або, вірніше таманські) володіння перейшли до князів Голіциних. Князь Микола Голіцин почав розбудовувати нові економії. Так виник хутір Миколаївка, який розростався на обох берегах Ржавця. Ще через деякий час цей хутір почав зватися Новомиколаївкою – за тією частиною, яка забудовувалась пізніше за ставом.
У 1876 році в селі Демках, яке належало до Капустенської волості, було відкрите однокласне сільське народне училище, на утримання якого Пирятинське земство відпускало 200 карбованців на рік та громада додавала ще 75. У 1890 році в ньому навчалося 24 хлопчики і одна дівчинка.
У 1904-1905 навчальному році в школі працювала вчителькою донька письменника В.Г. Короленка Софія. Її учням на все життя запам’яталося те, що у школі першу новорічну ялинку при допомозі батька влаштувала саме вона, Софія Володимирівна. Напередодні Першої світової війни в Демках проживало 2159 чоловік, з них володіло грамотою лише 35 відсотків. У 1921-1922 навчальному році освіту здобував 31 учень, в 1923-1924 – 96 учнів. У 1928 році початкова п’ятирічна школа була перетворена в семирічну. У 1936 році в школі було відкрито восьмий клас, а в 1936 – зроблено перший випуск десятикласників.
У 1917-1930 роках у жителів села сталися докорінні зміни.
Солдати Першої світової війни, селяни, шукали шляхів до кращого життя.
До цього їх спонукала вкрай незадовільна соціально-економічна обстановка та підштовхували різноманітні партії. Багатьом демківцям подобалася програма партії більшовиків, які закликали негайно ділити поміщицькі землі між тими, хто її обробляє. Активними борцями за нове життя в Демках були Михайло Терещенко, Федір Рудніцький, Кузьма Олабин, Ілля Рудніцький, Іван Шелих, Митрофан Терещенко, Петро Кучеренко.
У 1921 році Михайло Терещенко очолив Перше товариство по спільному обробітку землі. До 1921 року в селі існував гурток “Просвіти”, яким керував Іван Григоренко. Молодь села проводила культурно-освітню роботу: ставили п’єси Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Старицького, випускали стінгазети, проводили бесіди. Але з утворенням комсомольської організації гурток “Просвіти” було заборонено.
У селі поступово будувалося радянське життя. Першим головою сільської Ради був Ігор Бойко, який незабаром загинув у боротьбі з селянським загоном повстанців, які не сприйняли визискування радянської влади. Ревком очолював І.І. Рудницький, секретарем ревкому працював П.Г. Кучеренко. На території колишньої економії у Новомиколаївці активісти створили дві артілі “Жовтень” та Другу демківську артіль. Першими головами їх працювали В.Т. Черненко та І.І. Рудніцький. У 1923 році обидві артілі об’єдналися у комуну “Комінтерн”, яка стала школою будівництва нового життя. Саме з комуни було направлено на посади голів колгоспів, що масово створювали партійні органи, понад десять чоловік. І серед них – А.Я. Буряк, В.І. Сердюк, Ф.І. Пух, М. П. Олабин, Т.А. Рибак, Я.К. Сердюк, В.Г. Ярош, Є.П. Олабин, П.П. Олабин, С. Бублик, П. Коляда, Й.С.Чаленко. У 1932 році комуна “Комінтерн” була переведена на статус колгоспу, який зберіг за собою стару назву “Комінтерн”.
Але, як і в багатьох селах району, у Демках не обійшлося без вишукування ворогів – за далеко неповними даними з 1930 року, де 1938 року у Демках було репресовано дев’ять хліборобів. У 1932-1933 роках не обминув селян і штучно створений голодомор, хоч у комуні, яка була показним господарством і мала великі пільги, це лихо обійшло людей.
Друга світова війна принесла горе майже в кожну хату. Сотні сімей у обох селах не дочекалися синів, батьків, чоловіків, які полягли на фронтах. Сто чотири молоді жінки залишились по війні вдовами, на руках яких просили їсти малі діти. Під час окупації німецькі загарбники закатували Г.С. Колоса, О.І. Куцепатрого, І.Й. Низенка, Н.І. Пуха, В.І. Сердюка, М.К. Сердюка, Л.Ю. Хоменка, П.М. Шаповала.
У боротьбі з фашистськими загарбниками прославились новомиколаївці полковник В.А. Рибак, полковник І.К. Сердюк, полковник С.В. Сердюк, підполковник І.Ф. Низенко, майор І.Т. Василенко, комісар дивізії М.С. Зелюк. Пройшов війну і в мирний час став генералом М.Г. Завалій.
Після війни важкою невтомною працею колгоспників відновились, а потім і розбудувались села. Було заасфальтовано вулиці, села прикрасились новими будинками, виросли приміщення соціально- культурного призначення та для господарського використання. Стали до ладу будинки культури, середня школа, дитячий садок, лікарня, цегельний завод, тракторний стан, корівники, свинарники та ін.
Демківський колгосп у 1984 році був занесений на районну Дошку пошани за успіхи у виробництві сільськогосподарської продукції. Та головне – люди. Ще в довоєнні роки прогриміла слава про комбайнера Григорія Дернового, який був нагороджений орденом Трудового Черво- ного Прапора та іменним годинником Ради Міністрів УРСР. Згодом заслужили трудової слави комбайнери-орденоносці Василь Пух, Василь Йосипенко, механізатори Анатолій Низенко та Іван Гриценко. За удар ну працю удостоєний звання Героя Соціалістичної праці Ілля Петрович Пух.
- За матеріалами книги В.П. Щерби З туману віків і днів учорашніх. Історико-географічне дослідження, 2007
